За останні два тисячоліття людство пережило не одну пандемію. Такі пандемії, як "Чорна смерть" (чума) у XIV сторіччі, холера у XIX сторіччі та "іспанка" у 1918-1920 роках призводили до великих демографічних втрат і трагедій. Кожна з них поставала викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.
Розповідаємо, як вони змінили хід історії, вплинули на економіку і який відбиток залишили у світовій літературі та кінематографі.
"Чорна смерть"
Пандемія чуми 1347-1353 років, також відома як "Чорна смерть", вважається переломним моментом в історії середньовічної Європи.
Хоча чума не була новою хворобою для Європи, адже у VI-VIII сторіччях так звана "Юстиніанова чума" забрала на континенті мільйони життів. Відтоді пройшло багато часу, про неї встигли забути.
Масштаб пандемії "Чорної смерті", коли від хвороби померло близько 20% населення Європи, шокував європейців.
Водночас у поширенні епідемії не було чогось дивного, якщо поглянути на стандарти життя середньовічних міст і сел.
Люди жили в перенаселених будинках, які не провітрювалися і в які майже не потрапляло світло.
У селах один дах ділили з худобою. Міста були засмічені нечистотами, стічні канави, в які потрапляла кров забитих тварин, були джерелом жахливого смороду. Час від часу королі та феодали змушували своїх підданих прибирати місто, але за кілька днів відновлювалася попередня ситуація.
Все це створювало середовище для поширення різних хвороб. Смерть від кору, віспи, грипу, дизентерії, пневмонії чи звичайного бронхіту не була чимось дивним.
Рівень медичних знань часто базувався на творах античних авторів, таких як Гіппократ.
Лікарі давали рекомендації, але навіть не завжди оглядали людей. Як хірурги працювали цирульники, які пускали кров без дезінфекції, а для багатьох європейців доступними були лише послуги сільських знахарів.
Що ж до ізоляції, то це було лише з хворими на проказу у лепрозоріях, й подекуди владі доводилось докласти титанічних зусиль, аби зупинити розправу над цими людьми.
Вважається, що спалах чуми почався ще в 1330-х роках на території Китаю та Монголії, а до Західної Європи хворобу привезли наприкінці 1347 року екіпажі генуезьких кораблів з Криму.
Взимку 1347/48 років епідемія почалася в італійських портових містах та на островах, у Марселі та Барселоні, а влітку 1348 року вже вирувала по всій Франції, Англії та на Піренейському півострові, діставшись 1349 року частини Німеччини та Скандинавії.
Хвороба вразила Західну Європу після неврожаїв 1346-47 років, спричинених надмірно дощовим літом, тож в багатьох людей вже був слабкий імунітет через недоїдання.
"Не допомагали ані лікарі, ані ліки. Чи то сама хвороба невиліковна, чи то виною тому невігластво тих, хто лікував, але нікому не вдавалося осягнути причину захворювання", - писав сучасник подій, італійський письменник Джованні Боккаччо у "Декамероні".
"З'являлись якісь пухлини, які розросталися… народ називав їх чумні бубони", - розповідав він.
Джованні Боккаччо описував бубонну чуму, яка супроводжувалася ураженням лімфатичних вузлів, де у так званих бубонах накопичувалися бактерії. В деяких випадках поширювалася ще легенева форма чуми, яка супроводжувалася кривавим кашлем.
"Лише деякі одужували, і майже всі помирали на третій день після виявлення ознак… Не тільки бесіда чи спілкування з хворими переносило здоровим хворобу і причину загальної смерті, але, здавалося, що один дотик до одягу чи іншої речі, якої доторкнувся чи користувався хворий, передавало хворобу тому, хто доторкнувся", - згадував Боккаччо.
Хвороба завдавала більшого удару мешканцям міст через скупчення людей та антисанітарію на вулицях, а також щурів, чиї блохи і були переносниками чумної палички Yersinia pestis, яка викликала хворобу.
Селянам щастило, якщо до села не приїздили заражені люди. Деякі поселення намагалися не допускати чужинців.
Але пандемія майже не залишила білих плям на мапі. Уникнення хвороби віддаленими селами у піренейських горах чи в Шотландії можна пояснити, але те, чому хвороба оминула Брюгге та Брабант у нинішній Бельгії, місто Сантьяго де Компостела в Іспанії чи Польське королівство, залишається таємницею.
Аби впоратися з чумою, міста розшукували лікарів і переманювали їх один в одного, сплачуючи послуги на пів року чи рік. Нерідко дозволяли лікувати і псевдолікарям, які заспокоювали наляканих людей.
Саме тоді, вперше в Авіньйоні за ініціативою Папи римського, з'явилися так звані чумні лікарі, які ходили в масці з довгим "дзьобом" для дихання, в який закладали різноманітні пахучі трави, аби запобігти зараженню.
Пізніше у XIV сторіччі для них стане традиційним костюм зі шкіряних сорочки, штанів та високих чобіт, і маска з дзьобом, яка вже вкривала все обличчя.
Священники та монахи були однією з груп, яка найбільше постраждала. Вони були на похованнях, допомагали хворим.
В Англії втрати серед священників та монахів оцінювали у 40-50%. За більш точними статичними даними, у Франції у монастирі домініканців в Монпельє зі 140 монахів вижили лише вісім, у паризькому монастирі Дів Божих смертність 60%, а в Сен-Дені померли 30 монахів зі 100.
В уявленні середньовічної людини хвороба була Божою карою, а якщо помирають слуги Божі, то людство дуже розгнівило Бога. Масова смертність і зникнення в деяких місцях релігійної та світської влади було доказом, що це і є Апокаліпсис, а Страшний суд не за горами.
Джованні Боккаччо описував у "Декамероні", як пандемія змінювала відносини між близькими людьми.
За його словами, у хворих часто була надія лише на допомогу небагатьох друзів, кількість яких стрімко скорочувалася, а в заможних людей - на слуг, які йшли на це заради грошей.
"Лихо виховало в серцях чоловіків та жінок такий жах, що брат залишав брата, дядько племінника, сестра брата і нерідко дружина чоловіка. Батьки уникали відвідувати своїх дітей і доглядати за ними", - зазначав він.
На прикладі Флоренції, де жив Боккаччо, пандемія викликала різну реакцію. Частина мешканців намагалися втекти подалі, дехто ізолювався, деякі мешканці займалися покаянням перед Богом, а інші - гуляли та пиячили, аби встигнути насолодитися життям.
"Інші стверджували, що багато пити та насолоджуватися, гуляти з піснями та жартами, задовольняти за можливістю, будь-яке бажання, сміятися та насміхатися з усього, що трапляється, - найкращі ліки проти хвороби. І як казали, так у міру сил, робили. Удень та вночі, мандруючи з одного шинку до іншого, випиваючи без упину та міри", - згадував письменник.
"Багато інших гуляли, тримаючи в руках хто квіти, хто пахучі трави, або якусь іншу духмяну річ, яку часто нюхали, вважаючи корисним освіжати мозок подібними ароматами - повітря здавалося зараженим і смердючим від запаху трупів, хворих та ліків", - писав він.
На цьому тлі з Німеччини поширився так званий рух флагелантів. Це були релігійні фанатики, які збиралися у групи, ходили від міста до міста 33 дні (Христос прожив 33 роки).
"У рік 1348-й почали ходити люди, які займалися самобичуванням, й з'явилися вони, перш за все, в Німеччині. І люди робили публічне покаяння і били себе батогами зі шкіряними вузлами та залізними шипами так, що роздирали на шмаття свої спини та плечі. Водночас вони співали жалісливих пісень про народження і страждання Нашого Бога", - писав французький хроніст Жан Фруассар.
Папа римський Климент VI доклав зусиль, аби побороти цей рух, який вважав викликом церкві, адже флагеланти придумували власні молитви, порівнювали свою пролиту кров з кров'ю Христа, почали стимулювали розкол серед священників.
Рух флагелантів підвищив рівень істерії в суспільстві. В деяких містах євреїв, жебраків та хворих на проказу почали звинувачувати в отруєнні колодязів, що начебто і призводило до хвороби.
Підозру щодо євреїв викликала менша смертність від чуми серед них. Це пояснюється ізольованим життям єврейських громад, та релігійними настановами мити руки зранку, після туалету, перед вживанням хлібу та митися перед Шабатом. У Страсбурзі, Ерфурті та Базелі на початку 1349 року єврейські громади знищили, людей спалювали живцем. Єврейське населення тікало у французьке місто Авіньйон, яке на той час було резиденцією Папи Римського.
"Хапали та спалювали євреїв, а їхнє майно відходило тим сеньйорам, у чиїх володіннях вони проживали. Винятком став лише Авіньйон та церковні землі, якими керували намісники Папи", - зазначав Жан Фруассар у своїх "Хроніках".
Деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу.
Папський лікар Гі де Шоліак, якого називають "батьком хірургії", пережив чуму, розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI дозволив йому розтин тіл померлих, аби дізнатися причини хвороби - це було рідкісним дозволом на той час.
За порадою де Шоліака, Папа Римський самоізолювався у палаці і провів деякий час у приміщенні біля двох великих камінів.
Ефективною відповіддю на поширення чуми того часу вважаються дії Венеційської республіки на чолі з дожем Андреа Дандоло (1342-1352).
Саме він вперше запровадив 40-денний карантин для всіх кораблів та екіпажів, які прибували з місць, уражених чумою. Люди та товари з карантинних кораблів зупинялися на острові Лазоретто. Тут же ховали померлих від чуми.
У Венеції заборонили торгівлю вином та азартні ігри, закрили борделі, створили спеціальні команди, які забирали мертвих на вулицях та в будинках. Боржникам списували частину грошей та звільняли людей з в'язниць. Ці заходи не запобігли великій смертності у місті, яке було центром середземноморської торгівлі, але, ймовірно, могли врятувати багатьох.
Хоча загальні втрати від пандемії оцінити важко, через відсутність точних даних про чисельність населення, можна сказати, що пандемія 1347-1353 років та наступні, менші за масштабом епідемії XIV-XV сторіччя , призвели до демографічної кризи, з якої Європа вибралася лише у XVI сторіччі.
Згідно з даними , зібраними італійським істориком Паоло Маланімою, у період з 1300 до 1400 років населення Англії та Уельсу скоротилося з 4,5 млн людей до 2,7 млн, Шотландії - з 1 млн до 700 тисяч, Франції - з 16 до 12 млн, італійських держав - з 12,5 млн до 8 млн, держав на території Іспанії - з 5,5 млн до 4,5 млн, а на території Німеччини - з 13 до 8 млн.
Населення Франції, Іспанії, Італії та Німеччини перевищило рівень 1300 року лише у XVI сторіччі, а Англії та Уельсу - на початку XVII сторіччя. Також рівень урбанізації у Франції впав з 5,2 до 4,7%, в Англії та Уельсі з 4 до 2,5%, в іспанських державах з 12,1 до 10,2%, центральній та північній Італії з 18 до 12,4%.
Загалом населення Європи, без врахування Росії, за XIV сторіччя впало з 78,7 до 56,85 млн, тобто приблизно на 28%. Звичайно, це не означає, що населення скоротилося лише через чуму, адже була Сторічна війна, інші конфлікти, епідемії та голодні роки. Втім, Паоло Маланіма припускає, що смерть 20-25% європейців за час пандемії 1347-1353 років є реалістичною цифрою.
Епідемія мала складні демографічні наслідки через високу дитячу смертність. У заможних селянських родинах тоді зазвичай було 6-8 дітей, з яких до дорослого віку доживала половина. У бідних селян - менше. Ті, хто вижив, надто цінували можливість жити, і по завершенню пандемії укладалися шлюби і народжувалися діти.
Враховуючи високу народжуваність тих часів, західноєвропейські народи могли швидко відновити попередню чисельність населення, але цьому завадили наступні епідемії чуми, які забирали менше життів. Уже після завершення "Чорної смерті" в Англії за період з 1351 по 1485 рік чуму фіксували щонайменше 30 років.
Стагнація і наслідки пандемії суттєво змінили вектор економічного розвитку в Європі. Перші роки після пандемії стали золотою добою для тих майстрів ремісницьких товарів у містах, яким вдалося вижити.
Річ у тому, що смертність серед знатних та королівських родин під час пандемії була невеликою - у порівнянні з бідняками.
"У місті та окрузі Флоренції без різниці статі та віку з п'яти людей загинули троє і більше. Скоріше за все за рахунок простолюдинів, ніж середніх прошарків та верхів, тому що біднякам довелося особливо погано, зараза поширювалася серед них раніше, і допомоги вони отримували менше", - писав тогочасний італійський хроніст Маттео Віллані, який і сам став жертвою чуми 1363 року.
Багатіям та феодалам було легше ізолюватися в своїх будинках чи палацах. Від чуми, наприклад, померли король Кастилії Альфонсо XI та королева Наварри Жанна II, московський князь Сімеон Гордий, донька англійського короля Едварда ІІІ, син візантійського імператора, але цей перелік не був дуже довгим.
Гроші, які мали багатії, феодали та королі, за час пандемії нікуди не поділися. Вони успадкували статки тих представників своїх династій, яким не пощастило.
Споживання ремісницьких товарів зростало, й в перші роки після пандемії в рази зростали доходи майстрів. Зростали і доходи їхніх помічників.
Цей процес не тривав довго. Висока смертність призвела до збільшення кількості золота та срібла на душу населення, що призвело до зменшення його ціни та разом із зростанням зарплат спровокувало інфляцію.
"Дуже довго майже всі товари коштували вдвічі більше, ніж до епідемії, вартість праці та всілякої ремісницької та замовної роботи зросла у понад два рази проти звичайної ціни. По всіх містах серед мешканців були сварки і позови через спадщину", - писав Маттео Віллані, описуючи реалії Італії.
Міграція селянських дітей, які шукали щастя і намагалися стати ремісниками, помічниками в майстрів, прискорилася, але згодом на шляху до кар'єри майстра виникла низка обмежень.
Запроваджувалися обмеження на вступ до гільдій та цехів майстрів, аби запобігти конкуренції та передати статус майстра нащадкам, помічники майстрів могли залишатися у цій ролі вічно, хіба що їм пощастить стати зятем майстра.
Вважається, що ця ситуація стримувала нові технологічні розробки та завдавала шкоди економічному розвитку.
В аграрному секторі, де на той час працювало 90% населення, також було зростання доходів. Селяни, яких стало значно менше, розуміли, що без їхньої праці землевласникам не зібрати врожай.
Втім, зростання доходів селян відставало від зростання доходів у місті, а ціни на сільськогосподарську продукцію через демографічні втрати і зменшення покупців впали. Попри низькі ціни на зерно, селянин годував свою родину і мав надлишок для реалізації на ринку. Врожайність покращилася.
Землевласники програли. Мусили платити більше сільськогосподарським робітникам.
Доходи англійських землевласників впали на 20% у 1347-1353 роках. Це був виклик аристократичному стилю життя землевласників, які почали вимагати відновлення "правильної" соціальної ієрархії.
Сучасники зі знатних родів писали про нахабність селян, які не бажали працювати за невеликі гроші, а королі Англії та Франції видавали ордонанси, якими вимагали від селян працювати за плату, характерну до часів перед пандемією.
Після пандемії селянин у Європі почувався вільнішим і більш затребуваним, віра у значущість власної праці суттєво зросла, як і зросла любов до свободи, адже чума продемонструвала - перед смертю всі рівні.
Утиски, які згодом селяни зазнавали від феодалів, намагання запровадити величезні податки, зустрічали спротив та провокували повстання - так було у Франції 1358 року під час "Жакерії", і з повстанням Уота Тайлера в Англії 1381 року.
Пандемія стала для багатьох свідченням несправедливості існуючої соціальної ієрархії, тож недивною була поява проповідників проти неї таких як Джон Болл в Англії, ідеологів реформації церкви - Джона Вікліфа в Англії та Яна Гуса в Чехії, а пізніше розмах таких рухів, як гусити у Чехії або визвольний рух на чолі з Жанною д'Арк у Франції.
Окрім того, медицина, яка зазнала цілковитої поразки у боротьбі з чумою, почала змінюватися на користь лікарів з практичними знаннями, які вже не тільки намагалися запобігти хворобі, але й вилікувати її, а хірургія отримала імпульс для розвитку.
Пройдуть сторіччя, перш ніж людство зможе знайти засоби проти чуми, але основа для цього прогресу почала закладатися за результатами програної "Чорній смерті" битви...
У документально-художньому серіалі BBC "Найгірше століття світу" (World's Worst century, 2004), який розповідає про буремні події XIV сторіччя є серія "Чорна смерть" (Black Death).
У ній з пітьми середньовіччя виринають сучасники тих подій - такі як італійський письменник Джованні Боккаччо або французький лікар Гі де Шоліак, які розповідають про лихо, якого зазнала Європа.
Ці свідчення сучасників доповнюються коментарями сучасних науковців - медиків та істориків - про причини поширення чуми та її наслідки для суспільства та економічного життя континенту...
https://www.bbc.com/ukrainian/features-52291698Наприкінці Першої світової війни світ охопила пандемія грипу, яка забрала життя 50 мільйонів людей. Які уроки винесло людство з епідемії іспанки і як вони можуть допомогти у боротьбі з Covid-19?
Сто років тому, коли світ намагався оговтатись від війни, на якій загинули близько 20 мільйонів, людство довелося стикнутися з чимось більш смертоносним - спалахом грипу.
Вважають, що пандемія, яка отримала назву іспанський грип або іспанка, почалася у переповнених військових таборах на Західному фронті.
Антисанітарія в траншеях, насамперед уздовж французького кордону, сприяла інкубації та поширенню вірусу.
Війна завершилася в листопаді 1918 року, і коли солдати почали поверталися додому, вони принесли вірус із собою. Втрати від іспанки були незрівнянні з війною, пандемія забрала, як вважають, від 50 до 100 мільйонів людей.
З того часу людство пережило багато пандемій, зокрема три серйозні спалахи грипу. Але жодна з них не була такою смертельною і такою всеосяжною.
І хоча нова епідемія грипу, далеко не така смертоносна, як іспанка, світ неабияк стривожений.
Але чого саме навчила нас найнебезпечніша глобальна епідемія у нещодавній історії? І як уроки іспанки можуть допомогти нам у боротьбі з Covid-19?
Причина смерті - пневмонія
Смерть від Covid-19 спричинює певна форма пневмонії, яку ослаблена вірусом імунна система не може здолати.
Так само було й з іспанкою, хоча рівень смертності від коронавірусу набагато нижчий, ніж від іспанки.
Люди похилого віку та хворі з порушеннями імунної системи більш схильні до інфекцій, які спричинюють пневмонію.
Більшість смертельних випадків Covid-19 припадає саме на цю групу.
Епідемії не уникнула жодна країна
Коли сталася пандемія іспанки, авіатранспорт був у зародковому стані. Але на Землі майже не залишилося країни, яка б уникнула її жахливих наслідків.
Іспанський грип ширився світом повільніше. Він пересувався не літаками, а залізницею і пароплавами. Деякі регіони трималися місяцями, а то й роками, але смертоносна хвороба зрештою приходила й туди.
Утім, деяким місцевостям таки вдалося уникнути пандемії, насамперед завдяки методам, які ми застосовуємо й 100 років по тому.
Одне селище на Алясці в Бристольській затоці залишилося майже неторканим. Місцева влада закрила школи, заборонила громадські зібрання та заблокувала доступ до села з головної дороги.
Це була старовина версія карантину, який запроваджують сьогодні в регіонах зі спалахом коронавірусу, як-от китайська провінція Хубей та північ Італії.
Для різних популяцій різна небезпека
Лікарі називали іспанку "найбільшим медичним голокостом в історії".
І річ не лише у кількості загиблих від хвороби, а насамперед у тому, що серед її жертв було багато молодих і здорових людей.
Як правило, здоровий імунітет досить добре бореться з грипом. Але іспанка вражала організм так швидко, що реакція імунної системи була надмірною.
Вона спричинювала в легенях так звану цитокінову бурю, різке збільшення протизапальних білкових речовин. І рідина в легенях ставала ідеальним місцем для вторинної інфекції.
Цікаво, що люди похилого віку були більш стійкими до іспанки. Мабуть, тому, що вже пережили дуже схожий штам грипу, який поширився у 1830-х роках.
Але Covid-19 становить найбільший ризик саме для людей старшого віку та пацієнтів із хронічними захворюваннями.
Найбільша смертність від коронавірусу у людей старше 80 років.
Громадська система охорони здоров'я - найкращий захист
Іспанський грип спалахнув у світі, в якому щойно закінчилася глобальна війна. Життєво важливі суспільні ресурси були спрямовані на військові потреби.
Громадська системи охорони здоров'я лише починала зароджуватися. Дозволити собі візит до лікаря у багатьох місцях могли лише представники середнього класу та багатії.
Іспанка в першу чергу викошувала бідні міські райони та нетрі, тобто населення, яке погано харчувалося та не мало елементарних умов санітарії.
Грип сприяв розвитку систем охорони здоров'я в розвинених країнах світу. Вчені та уряди зрозуміли, що відтепер пандемії ширитимуться світом швидше, ніж раніше.
Лікування кожного окремого випадку грипу було б недостатньо. Для боротьби з пандемією в міських умовах урядам доведеться мобілізувати ресурси, як під час війни.
Вони мають відправляти на карантин усіх, в кого з'явилися ознаки хвороби, відокремлювати легкі випадки перебігу хвороби від важких та обмежувати пересування людей, щоби хвороба згасала.
Заходи охорони здоров'я, яких сьогодні вживають в усьому світі для стримання епідемії коронавірусу, є одним із найважливіших уроків іспанки.
https://www.bbc.com/ukrainian/vert-fut-51725526